Сьогодні, коли Україна 1000 днів поспіль перебуває у стані війни з жорстоким кривавим ворогом, мимоволі кожен з нас згадує перші дні лютого 2022 року. Страх що скував душу українського народу в перші хвилини війни відступив натомість з’явилася лють до ворогів.
У кожного з нас є історія, яку ми маємо донести у собі заради майбутнього нашої нації, нашої країни та нашої землі. І не тільки власні історії, а і тих, хто має стати прикладом для наслідування, чиї вчинки мають пам’ятати покоління.
Це розповідь про сільську старосту Красноріченської громади Галину Глобчасту, яка пережила окупацію на рідній землі. Вона стала жертвою катувань з боку російських окупантів у квітні 2022 року. Жінка пережила психологічний і фізичний терор, але зберегла віру в Україну та її майбутнє.
Російські війська зайшли до Макіївки 3 березня 2022 року. Галина згадує, як спостерігала за колоною техніки: «Дивлюсь, їдуть п’ять БТРів, на них люди в чорному з пов’язками. Я зняла з воріт український прапор, бо боялась, що нас просто вб’ють за нього».
Наступні дні перетворилися на пекло для мешканців села. Солдати т.зв. «лнр» і російські військові обшукували будинки, мародерили, погрожували населенню. «Мої тітка і дядько досі перед сном не роздягаються, бо росіяни ночували у їхній хаті. Було страшно навіть дихати», – розповідає Галина.
12 квітня окупанти прийшли за Галиною. Під час обшуку її будинку солдати знайшли фото сина у військовій формі, волонтерські світлини та українські прапори. Жінку доправили до школи, яку окупанти перетворили на катівню. «Мені зав’язали очі, руки за спину, везли в машині. Привели до спортзалу й поклали на підлогу. Чула клацання затворів біля голови. Це був жахливий момент».
У школі жінку жорстоко катували. «Намазали поперек чимось холодним і пустили струм. Десь п’ять разів. Тіло вигинало, я дуже кричала. Потім били металевою трубою, змушували говорити російською», – згадує Галина.
Один із солдатів, командир на прізвисько «Лобзик», наказав жінці збирати інформацію про односельців: «Він сказав: “Ти мені повинна принести і сказати, хто чим дихає. Ти зрозуміла мене? Все, можеш йти”».
Повернувшись додому, Галина та її чоловік Микола вирішили тікати, залишивши незрячу матір під опікою сусідки. «Ми вийшли без документів і грошей. Йшли полями під дощем, ховаючись від колон техніки. Думали, що снайпер нас застрелить». Їм вдалося дістатися до українських військових, які допомогли подружжю вибратися до безпечного місця.
Зараз Галина Глобчаста мешкає в однокімнатній квартирі на Львівщині разом із незрячою мамою. Попри всі випробування, жінка продовжує підтримувати односельців, які пережили окупацію. «Щодня спілкуюся з людьми, багато з яких живуть поруч. Ми пережили страх і біль, але не втратили себе. Ми завжди були українцями і залишимося ними».
Галина зберігає віру в перемогу та повернення до рідної Макіївки: «Моє село – це Україна. І я вірю, що ми повернемося, відбудуємо наші домівки й знову житимемо щасливо».
