
Він був священником, але в душі справжнім “рок-н-рольником” XIX століття (тільки замість електрогітари у нього була акустична, а замість косухи ряса).
Коли він вперше почув текст “Ще не вмерла Україна”, мелодія народилася саме під супровід гітари. Лише згодом він перетворив цей камерний спів на потужний хоровий твір, який ми знаємо сьогодні.
Галичани тоді були натхненні постаттю Тараса Шевченка, і багато хто помилково думав, що це вірш Кобзаря. Вербицький настільки захопився сицею рядків, що одразу взявся за ноти. Вперше як гімн ця пісня прозвучала у 1865 році в Перемишлі на концерті до дня пам’яті Шевченка.
До того, як стати автором гімну, Вербицький був зіркою українського театру в Галичині. Він написав музику до понад 20 вистав. Саме він заклав фундамент професійного хорового співу в регіоні. Його “Заповіт” на слова Шевченка був одним із перших великих хорових творів, що об’єднали українців по обидва боки кордону.
Вербицький довів, що духовна особа може бути світським культурним лідером, не втрачаючи святості.
“Музика Вербицького – це не просто звуки, це молитва за націю, покладена на ритм серця”, – саме так відчували його сучасники, і так відчуваємо ми зараз.
Помер композитор у 1870 році від раку язика, залишивши по собі спадок, який через 150 років став головним символом нашого спротиву та перемоги.





